Літературний вечір поезій Лесі Українки
Найвідоміші вірші Лесі України знає кожен українець, адже її слова стали “стрілами”, що влучали в саме серце несправедливості, говорили про недолю народу, звинувачували пасивних у байдужості… Поетеса залишила нам твори, які й нині чарують неповторністю, глибиною думки та дають надію.
Так, надію, бо без неї неможливо жити і боротися, вірити, кохати і перемагати. Саме надія дає нам силу і наснагу йти вперед, долаючи труднощі та перешкоди. Свій перший вірш «Надія» Леся написала у 9 років, присвятивши тітці Олені, яку царська влада відправила на заслання за вільнодумство. До вашої уваги вірш «Надія» читає Сергій Олексієнко, студент 43-ї групи.
Зі спогадів рідних та друзів, знаємо, що Леся Українка найбільше схожа була на батька Петра Михайловича Косача, мала такий же сильний і вольовий характер, жвава, творча, винахідлива і смілива. Це ж треба такою бути, щоб вночі, коли усі поснули, (а було це в Колодяжному) піти до лісу, щоб побачить Мавку. Поезію «Як дитиною бувало» читає Грабовська Надія, студентка 82 групи.
Дитячі роки Лесі пройшли у Новограді-Волинському, де народилися Михайло та Лариса Косачі. Михайлик і Леся були великими друзями. До 13 років взагалі нерозлучні, гралися, вчилися, читали — робили разом все. У сім’ї вони мали навіть спільне ім’я «Мишолосіє». З раннього дитинства і все життя були найщирішими друзями. Мали спільні ігри, книжки, захоплення, уподобання, проте кожен з них вибрав свій шлях у житті і став непересічною особистістю. Дитинство минає так швидко, як краснеє літечко. Вірш «Літо краснеє минуло» читає Тимощук Марина, студентка 44 групи.
Усе життя Лесі Українки було подвигом, прикладом справжньої мудрості та волі. Хвороба багато чого позбавила Лесю: змоги продовжити професійно займатися музикою, малюванням, здобувати освіту у навчальних закладах, однак вона не нарікала на життя, займалася самоосвітою, само удосконаленням, її відрадою стала поезія. До вашої уваги звучить вірш «До мого фортепіано» у виконанні Конофольської Владислави, студентки 82 групи.
Весна — найжаданіша пора у житті людини, її завжди зустрічають радісно із сподіваннями на краще. Після довгої зимової холоднечі та негоди всім кортить поспілкуватися з живою природою — власними очима побачити, як прилітають птахи і лунають їх співи. Весна для Лесі Українки — це час, коли їй не так болить, це відчуття приливу сил, енергії, прагнення насолоджуватися, радіти від тих змін, які відбуваються в природі. Як же сприймає прихід весни поетеса? Це ми дізнаємося із поезії «Давня весна», яку читає Легензова Аліна, студентка 82 групи.
Допоки людина мріє – вона живе, сподівається на краще. Мрія дає нам крила для злетів, які тримають від болючих падінь. “Мріє не зрадь” – один з найвідоміших віршів Лесі Українки, пройнята позитивним посилом до кожного. Читає вірш Захарчук Ніка, студентка 44 групи.
Без надії не буває мрії, а наша поетеса мала і НАДІЮ і МРІЮ, більше того, без надії сподівалась на краще, ведучи тридцятирічну війну з невиліковною хворобою і перемагала, навіть тоді, коли у лікарів опускалися руки. А вона летіла до своєї мрії, творила для нащадків, вірш “Contra spem spero” читає Романчук Анастасія, студентка 44 групи.
Якось, під час спілкування з Лесею, Микола Лисенко сказав:
– Я пам’ятаю вашу “Конвалію”. Вона схожа на дівочі приспівки. Це готова пісня.
Цей вірш уперше було опубліковано в журналі “Зоря” під іменем Леся Українка. А псевдонім для Лесі вибрала мама, на той час уже відома письменниця Олена Пчілка. Поезію «Конвалія» читає Каурова Юлія, студентка 82 групи.
Ще немало таємниць у нелегкому та динамічному житті цієї жінки нерозгадано. І це не дивно, бо особисте життя великих людей за сімома замками. Та чи й маємо право заглядати в найпотаємніші куточки душі геніальної поетеси? Адже за життя вона нікому не дозволяла цього робити. Інтимну лірику Леся Українка теж не друкувала за життя, намагалась «боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люди, немов у свою хату. Все ж неминуче настає час, коли доскіпливий читач починає цікавитися, як народжувалися Лесині любовні поетичні одкровення. Мусимо визнати той інтерес закономірним і зрозумілим. Тож припадемо до цієї скарбниці, до струн ніжних, незрівнянних, поговоримо про почуття, про яке здебільшого мовчать, а коли говорять, то напівголосно, поговоримо про кохання. Триптих “Коли дивлюсь глибоко в любі очі” може служити переконливим “аргументом”, що сердечні почуття ліричного героя такі цнотливо-ніжні, що годі й думати, аби їх передати словами. До вашої уваги один із віршів цього триптиху «Останні квіти» читає Жур Анжела, студентка 44 групи.
Хоч у кохані і немає порадників, але, переживаючи будні і свята, сум і радість, розлуки і зустрічі, ми подумки звертаємось до тих, хто своєю силою любові, терпінням і мудрістю дає зразок величі цього почуття. Ще одну поезію про кохання та життя пропонуємо послухати у виконанні Черняк Катерини, студентки 44 групи – вірш «Дивлюсь глибоко в любі очі»
Довічний не тільки фізичний, а й душевний біль був призначеній цій жінці. Вона кохала і хотіла бути коханою. Та її коханий був приречений хворобою на передчасну смерть. Тому інтимні ліричні твори Лесі Українки – це вираз найболючішої, найпрекраснішої, найшляхетнішої часточки її жіночої бездонної душі. Стосунки поетеси із Сергієм Мержинським – це історія взаємної приязні, товариської підтримки, вірної дружби, душевного єднання і кохання без відповіді, нездійсненних мрій, вічної розлуки, гіркої самотності. Це було щось вище і сильніше за щасливу земну любов. Тому і пахли листи від милого зів’ялими трояндами. Лист Сергію Мержинському виконує Інна Жур…
І понад сто років тому в Мінську теж спливав лютий. Весна вже тріпотіла над містом, проглядала в гаях блідими снігоцвітами. Під вікнами видзвонювали краплини, а в ліжку у маленькій, тьмяно освітленій кімнаті, лежав молодий 30-річний чоловік із красивими чорними очима і виснаженим невиліковною хворобою – туберкульозом – обличчям… Біля ліжка – молода, змучена безсонними ночами, жінка… Приреченість – остання приреченість, що вже не залишає надії, опускалася похмурою сталевою завісою над коханням… Він помирав у Неї на руках. Поезію «Відповідь» читає Красінська Анастасія, студентка 43 групи.
Сергій Мержинський – відомий революціонер, нестямно був закоханий у Мавчині Лесині очі, в яких стояла лісова прохолода, надвечірня зажура і тепло призахідного сонця. Зі спогадів Лесі Українки: «Він дивився на мене, як на ікону, як на ту зірку, що раптом скотилася з неба і може ненароком погаснути». Всупереч усім наполяганням, благанням не їхати до Сергія Мержинського в Мінськ (адже врятувати його вже неможливо), Леся Українка була категоричною. Дізнавшись від лікаря сувору правду про критичний стан Мержинського, напише сестрі Ользі: «Тепер нема й розмови про те, чи їду я, чи ні. Звичайно, їду…» І вона, як та Мавка з «Лісової пісні», кидає себе в жертву, щоб хоч чимось зарадити, йому. Такі діяння – це почуття друга і коханої водночас. «Останній монолог Мавки» читає Аліна Котова, студентка 44 групи.
Будучи вірною девізові: “Тільки в боротьбі життя і щастя”, – Леся Українка слідом за Т. Шевченком і І. Франком проголосила: “Не поет, хто забуває про страшні народні рани…”, вона добре знала з історії вітчизняної літератури, із власного досвіду, що часто доля була жорстокою до справжніх поетів: італійський поет Данте був вигнаний із своєї країни; англієць Байрон помер у Греції; Пушкін, Лєрмонтов, Шевченко, Грабовський фізично знищені російським царизмом. Поетеса часто писала на цю тему. Послухаймо поезію «На роковини», читає Станіслав Бараш, студент 43 групи.
Твори поета, подібно до життя, мають бути всеосяжними, різноманітними, спів поета повинен будити від сну, служити загальнонародній боротьбі за свободу. Про це наголошує Леся Українка у вірші “Поет підчас облоги”, читає Ясковець Василь, студент 43 групи.
Леся Українка…Своєю винятковістю і своєю звичайністю, своїм величним і гарним найменням і досі торує дорогу українцям до самих себе: до мови, до родини, до рідної землі, до України.
Дивовижною була скромність цієї великої людини, її оптимізм, уміння тішитися «окрайчиком щастя» серед страждань і болю. Перед смертю, коли ледве могла ходити, потішала себе: «Що ж, і на лежачих світить сонце».
Ось такою була наша геніальна Леся Українка – сильною, принциповою, непохитною у своїх ідеалах і водночас – ніжною, люблячою, ласкавою, чутливою до інших, справжньою українкою.
Котюк Г.І.
