Ніколи в серці не зітреться вогонь тих днів і тих подій
Чимало свят дарує нам весна,
Як в рідний дім повернення з дороги.
Та є найбільш хвилюючим для нас-
Величне свято Перемоги.
Вже минув 71 рік з тієї травневої ночі, коли замовкли останні постріли гармат, настала тиша, прийшов мир довгожданий, вистражданий, оплачений найвищою ціною, ціною крові і сліз. Все далі відходять грізні і важкі роки Другої світової війни, але не згасає пам’ять про тих, хто віддав своє життя і захистив рідну землю від ворогів.
Нелегке наше сьогодення не може заступити радості приходу весни, а разом з нею Дня пам’яті та примирення і Дня Перемоги. Цей день залишиться для нас назавжди затьмареним гіркотою втрат і осяяний сонцем Перемоги. Його наближували, як могли, люди, котрим було дуже нелегко в ті воєнні літа. У довічному боргу наше покоління перед тими, кому пощастило пройти через горнило битв і дожити до цього світлого дня. Все менше їх залишається в життєвому строю. Даються взнаки і опалена війною молодість, сирі окопи і бліндажі, голод і холод, хвороби і рани. Їхні груди вкриті медалями, на скронях – сивина. Але вони пам’ятають ті страшні часи.
Спогадами про участь у всенародній війні, про те, що довелося витримати українському народові і йому особисто, поділився зі студентами нашого коледжу 92-х річний Ребель Арон Вольфович, — полковник у відставці. Вогняними воротами війни наш земляк пройшов із 1941-го до переможного 1945-го. Молодий піхотинець, а пізніше артилерист, воював на різних фронтах: Північно-Західному, Сталінградському, 1-му, 2-му та 4-му Українському.
Студенти, затамувавши подих, слухали розповідь шанованого гостя… Після визволення м. Житомира Арон Вольфович отримав десятиденну відпустку, задля відвідин батьків, які проживали у селі Сокіл Червоноармійського району. Але одержав сумну звістку: фашистські окупанти розстріляли всю його сім’ю, батька і матір, бабусю і дідуся та інших родичів. Через декілька днів молодий артилерист повернувся у свою частину і до кінця війни мстив вогнем зі снарядів за гибель близьких.
Він пройшов крізь справжнє пекло війни, не раз зустрічався зі смертю віч-на-віч, був тричі поранений, але залишився живим. Перемогу зустрів у Златій Празі. Відзначений бойовими нагородами, орденами: Вітчизняної війни І ступеня, Червоної Зірки, Богдана Хмельницького, «За мужність» і двадцятьма медалями.
Неможливо позбутися нав’язливої, жахливої думки: а прийде ж день, коли піде з життя останній з цих літніх людей з орденами. Піде у вічність, понесе з собою живі спогади. Що ж залишиться після них? А залишиться пам’ять, світла пам’ять про незабутніх героїв.
Ми, студенти медичного коледжу, знаємо, якою страшною трагедією для українців була Друга світова війна. Ми пам’ятаємо, що той, хто захищає свою землю, завжди перемагає. Ця пам’ять робить нас сильнішими. Вона — запорука неминучості нашої перемоги сьогодні.
